ЗАВАНТАЖИТИ
МОБІЛЬНИЙ ДОДАТОК ЗАРАЗ

Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » » Життєві «едюти» Івана Фізера

Життєві «едюти» Івана Фізера




Життєві «едюти» Івана ФізераІз заслуженим художником України, головою Черкаського обласного осередку Національної спілки художників України Іваном Фізером ми знайомі роки й роки. Проте майже завжди зустрічаємося на офіційних мистецьких заходах, відтак, і нетривале спілкування у їх форматі має відповідний характер. Коли ж до свого 65-річчя в обласному художньому музеї Іван Васильович готував персональну виставку «Молитва за Україну», домовилися – цього разу зустрінемося за кавою та, нарешті, поговоримо «про все на світі». Так і сталося. Але оскільки приводом до розмови стали дві події – ювілей майстра та його великий творчий звіт – велике коло запитань і відповідей мало яскравовиражений центр...

– Іване Васильовичу, вже даруйте – але не буду оригінальним. Украй просте запитання: як Ви стали художником?

– Ціную людей з почуттям гумору. Просте... Родом я з невеличкого гірського села Лопушанка на Закарпатті. У кращі часи – до півсотні хат, недалечко прадавня церква з тису. Цікава тим, що без жодного цвяха. Коли які вороги – громадою її розбирали та ховали в ярах, а потім знову повертали на місце. У неї балки вже як кам’яні. Ото й була наша найбільша місцева принада. Гірські пейзажі, односельці – все в пам’яті. До четвертого класу навчався там у початковій школі. Ой, цікава була наука. Меншим учитель ще казки розповідає, а старшим вже задачки пояснює. І всі разом зразу вчаться всьому, що передбачено програмою на всі чотири роки.
Був у селі драматичний гурток. І якось, на подив односельців, я добре зіграв малого Шевченка. Артист! Свалявський район – суто український, по-старому русинський. Хоча ми, Фізери, за прізвищем – австріяки, а сусіди були мадьяри, але як би не було – всі українці. І така мені дивина, «малому Шевченку» відкрилася – «лани широкополі, і Дніпро, і кручі...» Важко навіть уявлялося, бо окрім гір, полонин та стрімких річок, інших краєвидів я не бачив. Старий Саляр колись посадив тополю, і мені сказали, що те дивне дерево – тополя, то я не раз до неї бігав аби побачити, як же то її гне «до самого долу». І вкотре такої дивини не заставши, думав – «це, мабуть, не в нас, а в іншій Україні, в якій колись Шевченко жив».

– Тоді вже може щось й малювали, як малий Тарас?

– Та ні, не пригадую. Хіба якихось чоловічків як усі діти. Та й не мав на чому аж так малювати. Але одного разу всівся посеред двору та й почав хімічним олівцем щось «зображувати». Нагодилася тітка, й питає у матері – «а що то у тебе за малЯр?» І мені так то сподобалося – «малЯр»! Художник по тамтешньому, а не той, хто стіни білить. Аж окрилила.
Потім я перейшов до Дусинської середньої школи, а там учитель малював. Звали його Іван Іванович Гучкович. Знакова для мене особистість. Щось він розгледів у моїх образотворчих потугах, бо олівця після тітчиного підсвідомого напуття я вже брав до рук частенько.
Ми ходили на «едюти». Тобто – етюди, але почувши це красиве слово уперше, я його переінакшив і таким запам’ятав з дитинства. Смішний спомин... І зараз, коли зрідка збираюся на натуру, кажу собі: «Йване, щось ти засидівся в майстерні. Чи не пора на едюти?»
Господи, та альбомів для малювання не було! Якось довідався, що у третьому від нашого селі – а то через пару гір треба перебігти, десь кілометрів сім чи вісім, – у магазині є, пару день як завезли кілька штук. Березень. Сніжно, мокро, слизько – і все впереміш, а мої черевики вкрай «бажають кращого», це я вже дорогою зрозумів. Влетів по темному, коли продавець уже вдягалася. Забрав два останніх. Про дорогу назад краще не згадувати.
Одним словом – почав я займатися у гуртку різьблення. У нас мало не всі чоловіки в тому ділі добре тямлять, тож стати їм рівним – то не рік праці. Робив переважно інтарсії: такі мозаїки зі шматочків різних порід дерева. Спочатку графічний ескіз, аби Іван Іванович глянув, і як все добре – до роботи. За решту шкільних років на виставках і конкурсах я вже дечого досяг, у стосик почав складати грамоти та дипломи. Пару разів навіть грошові премії отримував. Це було щось фантастичне: за те, що самому подобається, ще й гроші платять!
І якось Гучкович каже: «Іване, ти маєш стати художником. І станеш. Але не таким, що плакати малює». А яким? Бог його знає...
Він і направив мене до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва. Переконав батьків. Вони б мене без його запевнень, що з мене будуть люди, не пустили б, для них і райцентр був столицею Всесвіту. На іспиті я виліпив композицію – кіт на воротях, а унизу до нього пес пнеться. Така собі динамічна ситуація з не надто пафосним сюжетом. Сказали – «жива», рідкість. А ще в коридорі сказали – вважай, поступив.
Якось я надто детально, не на одну годину (сміється). Після училища закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. І так став дипломованим художником.

Життєві «едюти» Івана Фізера

– А то вже до межі стисло. До речі – чув, що у Львові Ви стали кіноактором (тепер уже моя черга сміятися).
– То добре, що в тебе така реакція на цей спонтанний факт у моїй творчій біографії (і знову його). Це твоя колєжанка зробила з мене «кінозірку». Мав необережність бовкнути, коли про Львів говорили. То діло так було. Йду собі на екзамен із німецької, нікого не чіпаю, і тут якась жінка пиняє та починає довкола бігати – «Какой тіпаж, ви то, кто нам нужен!» Думаю – ненормальна якась, дивно що раніше не зустрічав.
Одним словом – знімали тоді у старому місті «д’Артаньяна і трьох мушкетерів», для епізоду шукали гвардійців кардинала. Вона кулею мотнулась в деканат, про все домовилась. І так я потрапив у першу серію. Місце, – якщо пригадуєш, – де бійка і одного гвардійця мундиром на гак у стіні начепили, а він сіпається. Моє лице у кадрі усього секунду, але спина і все решта з того боку – значно довше. Так що в кіно я увійшов тильною частиною, тож не треба перебільшувати моїх «ролі і місця» в цьому вже знаменитому кіно.

– Гаразд. Серйозно: чому навчилися у Львові?
– Само собою, професійно – багато чому. Але ж художник усе життя вчиться. Добре чи зле, але інститут призвичаїв сумніватися. Ми ж усю мистецьку класику проштудіювали. Дивишся на роботу знаменитого митця, і – мало не розпач: «Господи, та я не те що так, а й приблизно так ніколи не зможу!» Сумніви, сумніви. Все життя з тобою. Аж до самоїдства. Ніколи не боявся критики, бо такі розноси, як я сам собі влаштовую, мені ніхто не влаштує.

– Не чув, аби Вас хтось критикував.
– Та де міг чути. На виставках – воно ж все завжди однаково. Простий глядач в захопленні, відгуки в газетах схвальні, а колеги з різних причин переважно стримані

– То це й слід сприймати як критику?
– Та ні. Просто є двоє-троє колег, які в майстерні скажуть тобі правду. Вона теж суб’єктивна, але – принаймні.

– А митці мають друзів «по цеху»?
– Ну... Друзі і колеги – це далеко не завжди одні й ті самі. Хоча ось Віктор Крючков – він для мене в усіх іпостасях. Нас колись навіть вусатими братами назвали. Це чоловік безмежно щедрий і відвертий. І якщо він говорить – жодних образ, що б не говорив. Ми не зразу зійшлися, довго один до одного приглядалися. Але вже роки й роки – як побратими. Та ні, не «як». Просто побратими.

– Як у Вашому житті з’явилися Черкаси?
– Про Шевченка, пригадуєш? Може він покликав. Я одружився на черкащанці та 1980 року переїхав сюди. Одне до одного. Подружнє життя, щоправда, не склалося. Буває. Але без взаємних образ. Коли став холостяком, моє скромне помешкання стало таким собі «арт-хаузом» для Саші Костогриза, Миколи Теліженка, багатьох інших художників. Сашко мені першим Дніпро показав. Він мав човна, вийшли якось подалі, закинули спінінги. І тут – дзвіночок. Ляща підтягнув, а він отакенний! Аж голос чутно. Я такої риби не бачив, у Карпатах руками лапали.
Дивне відчуття тоді охопило. Ніби й не бував на Черкащині ніколи, а здавалося, що вже прожив тут якесь інше життя і зараз просто знову опинився в рідних місцях.
Працював у художньому комбінаті. То було престижно: не таким собі художником-оформлювачем, а на постійних замовленнях. Траплялося, що й монументальних. Пощастило, що ніколи не робив того, до чого душа не лежала. Якось минулося без ідеологічного навантаження. У матеріальному плані теж велося не найгірше. Щоправда, не одразу: коли вже знали, що я можу. Утім, тривала та радість недовго.

Життєві «едюти» Івана Фізера

– Ви мали спеціалізацію? Скульптура там чи, може, живопис, – щось найближче серцю і рукам?
– Ні. Якщо ти працюєш на фірмі – мусиш уміти робити все. А для душі маєш майстерню. Не розумію, як то можна бути тільки художником-скульптором або ж лише художником-графіком. Художник має володіти всіма матеріалами, всіма техніками. Нехай і неоднаково успішно, але так. Я виконував і розписи, і різьблення, і кераміку. Сьогодні у поняття «багатогранний» нерідко вкладають якусь іронію, але стара школа так вчила! Пишаюся тим, що виховав тут плеяду майстрів-різьбярів. Чесно кажучи, свого часу вони мені вже набридли, оті гектари різьби по дереву. Хоча й зараз можу щось путяще втнути. Але тепер інструмент став і досконалішим, і складнішим. Хлопці з ним такі вправні, що куди мені по старинці стамесками та різцями! Але кожен з теперішніх майстрів пройшов через мою майстерню. І всі вони зараз затребувані не лише в Україні.

– Вас знають як феноменального трудоголіка. То хоч якось відпочиваєте?
– Класично. Тобто так, як заповідав класик: одну роботу замінюю іншою. Буває – виснажусь на скульптурі так, що й бачити її не хочу. Та поки працюю, паралельно можу з десяток ескізів зробити. Сонце «пейзажно» сідає – ну як не піти на простір? А там і «на добраніч», якщо до майстерні не зазирну. А як зазирну – то «доброго ранку», можна вирушити світанок малювати. Я, напевне, щаслива тим людина, що від мене ніхто нічого не вимагає. За великим рахунком – і не вимагав ніколи.
Відносно без роботи я буваю один-два рази на рік, коли їду на Закарпаття. Там у мене три сестри та ще три сотні близьких, друзів, добрих приятелів. В роду я тепер найстарший, тож сестри отак обережненько починають додому кликати. Та я вже давно тут. Ну а далі – хто може знати?

– Іване Васильовичу, чи маєте який великий творчий задум, який хотіли б реалізувати? Про щоденні «муки творчості» та їх результати не йдеться.
– Свого часу я дуже зблизився з Данилом Нарбутом. Не можу сказати, що ми дружили у класичному розумінні – як не як, а між нами майже 40 років різниці у віці. Він для мене радше був «черкаським батьком». Ну й мудрим Дідом само собою, яким його усі знали. І якось уголос думали ми, чому Черкаси не мають свого Монмартра, свого Андріївського узвозу. Чому твори мистецтва у нашому художньому салоні у 90 відсотках випадків купують гості міста? А вони значно дешевші, аніж у Києві, Львові або й Полтаві, але ніяк не гірші. Різні причини, окрема тема… Тож інколи подумки повертаюся до тих посиденьок з Дідом. Отут, від Хрещатика і до музичного училища, якраз від арки біля вашої редакції уздовж кав’ярень можна було б у вихідні влаштовувати вернісажі. Центр, тихо, що ще треба? Це для початку. А потім уже облаштувати все під це діло. Лавочки, фонтанчик… Ну не знаю, архітектори краще орієнтуються. До речі, обласна архітектура теж тут. А посередині такої мистецької вулички я б запропонував камерного пам’ятника Данилові Нарбуту. Як об’єднувальний елемент. Обіцялося ж колись владою, та так балачками і лишилося. А вже 20 років минуло, як Діда нема. Отакий мій «великий творчий задум». Удалося б – був би дуже щасливим.

Борис Юхно





Загрузка...
Загрузка...
ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформація
Відвідувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.
ПОПУЛЯРНЕ / КОМЕНТАРІ
  1. На Свалявщині поховали 21-ти річного таксиста
  2. Життєві «едюти» Івана Фізера
  3. Як відомому на всю Свалявщину трактористу-механізатору сусідка Марія Русин корову доїть...
  4. Майже 300 свалявчан залишилися без водопостачання: рятувальники здійснюють підвіз води
  5. Кращі команди Вищої ліги Закарпаття з футболу проведуть товариський матч
Погода
Погода у Сваляві

вологість:

тиск:

вітер:


Загрузка...

«    Серпень 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31