Роман ШНІЦЕР про медреформу, зарплати, дитячу лікарню, кішку Юлю та виступ у червоних шкарпетках
- 23-10-2017, 19:00
- Новини / Закарпаття
- 0
- 237
Роман ШНІЦЕР – людина, яку закарпатці знають давно. Свого часу він очолював управління охорони здоров’я Закарпатської ОДА. Хірург, депутат обласної ради, голова постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я, а від липня – ще й головний лікар Закарпатської обласної дитячої лікарні, що в Мукачеві.
Він добре знайомий як із проблемами та здобутками нового колективу, так і зі станом галузі охорони здоров’я загалом. Тож під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі закарпатської газети «НЕДІЛЯ» ми говорили з ним про закарпатську медицину, про дитячу захворюваність, про життєві курйози та власні уподобання.
— Пане Романе, у медицині Ви далеко не перший рік. А що привело Вас у цю професію? Чому захотілося стати саме лікарем?
— Скоріш за все, це – розумна агітація з боку батьків.
— Вони медики?
— Ні. Вчителі. Мама – вчителька української мови і літератури. Зараз вона на пенсії. Чомусь усі педагоги думають, що медикам краще. А лікарі, у свою чергу, часто гадають, що краще вчителям. Тож бажаючи мені добра, мама переконала мене обрати життєвим орієнтиром сферу охорони здоров’я. Хоча я завжди мав аналітичний склад розуму, любив математику, фізику, хімію, мав хист до точних наук. Але в роботі це мені стало в пригоді, адже є таке поняття, як клінічне мислення, коли треба співставити факти, симптоми, синдроми, правильно поставити діагноз, визначитися у правильній тактиці лікування, тож тут аналітика виявилася власне дуже доречною.
— Ви займалися різною роботою – як управлінською, так і лікарською практикою. Яка з посад у психологічному плані була найважчою?
— Однозначно, в управлінні охорони здоров’я. Там потрібно нести колосальну відповідальність за все, а важелів впливу на певні структури стає чим далі, тим менше. До того ж, останнім часом у медичній галузі далеко не все гладко, як і в нашій державі загалом. Росте незадоволення з боку пацієнтів, ми опинилися в ситуації абсолютної незахищеності. Це стосується як хворих, так і медиків та управлінської системи. Фактично маємо холодний заморожений конфлікт між лікарями і населенням. Люди наразі проінформовані, обізнані, мають доступ до інформації. І… врешті-решт… мають право на якісне медичне обслуговування. Хоча, з іншого боку, якісна медицина – це інтелектуальні, фінансові, економічні вкладення в галузь і не на рівні 38-40 доларів на людину. Не порівнюю навіть наш у державу зі Швецією, Швейцарією, Канадою, США, де виділяється не менше ніж шість тисяч доларів на пацієнта. А що ми можемо дати хворому за 40 доларів? Ентузіазм, добре слово лікарів, які залишилися вірними професії та Україні, рекомендації. Усе інше лягає на плечі пацієнта. Йдеться про фінансові витрати. Моральний тягар, звісно ж, бере на себе лікар. Отже, зміни, однозначно, потрібні.
Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook
— Саме про це й хочеться поговорити. Про реформи. Ви ж не лише лікар, але ще й голова постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я. Як можете оцінити медичні новації, які на нас чекають?
— Я не можу сказати, що медицина реформується. На сьогодні є заяви, декларації, пропозиції щодо реформ, але конкретні кроки відсутні. Реформи я не бачу. Є державне фінансування галузі… як було, так і залишилося, розмір цього фінансування не змінився також. Медична освіта якою була, такою є й зараз. Післядипломна підготовка – так само. Єдине, що – відкрилося віконце у світ у вигляді новітніх технологій, які є реально доступними… але фактично із-за браку фінансування є важко досяжними. Хоча, ймовірно, це може стати поштовхом для розвитку приватної медицини. Її повинні започаткувати саме лікарі. Наголошу, що медицина загалом – високотехнологічна галузь, тож відповідно і дороговартісна.
А державна робота – це своєрідна форма рабства. За мінімальну зарплату ставляться максимальні вимоги… і лікар, який пропрацював 5-10-15 років у державному закладі, уже нічого змінити не може, фактично він там уже «прописаний». Можливостей щось переформатувати, модернізувати у нього немає. І в цьому рабстві дуже гарно вживаються антиподи.
— Нещодавно Ви очолили Закарпатську обласну дитячу лікарню. Що можете сказати про медичний заклад? Які плюси і мінуси, з якими вже довелося зіштовхнутися в роботі, можете відзначити?
— Певні проблеми там є… як і в кожній родині, але з колективом ми вже – одна сім’я. У країні тепер теж не без проблем. Тож дитяча лікарня – не виняток. Але з мого боку буде неетично загострювати увагу на недоліках чи говорити лише про те, що з обладнання хочеться мати, але що ми не в силах закупити.
У лікарні є фундамент, який закладався цілою плеядою відомих, визнаних, заслужених лікарів, чудових професіоналів. Маємо фахівців, якими можемо гордитися. Я це дуже ціную. Цей скарб потрібно берегти. Тоді ця будівля буде міцною і надійною.
Основа лікарні – колектив. Заклад обласний, третього рівня, суттєво відрізняється від аналогічної установи, що займається наданням допомоги дорослим, де є кафедри, на яких працюють провідні закарпатські вчені і вони радяться між собою. Ми ж маємо маленьких пацієнтів, у нас є лікарі, які мають високу кваліфікацію і які справляються з ситуацією самотужки. Тому недооцінити роботу наших спеціалістів не можна. Загалом наші фахівці працюють дуже добре. Але ми повинні рухатися вперед, аналізувати, вдосконалюватися, не боятися змін. У всьому повинен бути прогрес. Але головне – є з ким працювати і є порозуміння.
— Із якими захворюваннями найчастіше до вас потрапляють діти? І які недуги серед малечі є найбільш розповсюдженими в нашому краї?
— Дитячі хвороби трохи відрізняються від дорослих.
Зараз усе більше хворіють діти перинатального віку, тобто чимало немовлят народжуються із вадами розвитку, недоношеними, із серцевими вадами. Більше двох сотень дітей на рік потребують хірургічного втручання. На жаль, також зростає кількість онкологічних захворювань серед неповнолітніх. Це – дуже серйозна проблема. При цьому педіатричну мережу майже повністю зруйновано, у районах залишилось педіатрів стільки, що їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Справа в тому, що сімейного лікаря треба готувати саме як сімейного лікаря. Ні з терапевта, ні з педіатра сімейного лікаря не буде. Кожен фахівець ментально залишиться тим, у якій спеціалізації працював раніше. Тому робити з медиків фахових гібридів нерозумно. Це як експеримент, коли схрестивши коня і осла, отримаємо мула. Він буде працювати, буде слухняним, розумним, але давати потомство ніколи не зможе. Така ж ситуація і в медицині. Подібні нововведення позитивного результату не дають. Сімейних лікарів слід готувати зі студентської лави, а не перекваліфіковувати на них уже сформованих медиків.
На сьогодні у будь-якій сусідній країні легко можна знайти роботу хірурга, травматолога, акушера-гінеколога, але майже нереально влаштуватися працювати сімейним лікарем. Там сімейна медицина в пріоритеті, у тому числі – і в фінансовому.
— Зрозуміло. А в якому районі області діти хворіють найбільше і де найздоровіші малюки?
— Не можу сказати. Статистика – річ недосконала. Там, де є високваліфіковані фахівці певного профілю, захворювання будуть виявляти і там їхній рівень формально буде високим… й навпаки. Тобто, цифри не завжди є реальними. Тому порівнювати якось некоректно.
Наприклад, найвищий рівень гастроентерологічних захворювань зареєстровано на Свалявщині. Але там багато відповідних спеціалістів. Там санаторії. Туди їздять лікуватися з усього світу. Тож до кого звертаються люди? До того спеціаліста, який є, якого знають… Природно, що він починає шукати «свої» недуги. Звідси й такі показники. Хоча, з іншого боку, хтось каже, що мінеральна вода добра для лікування протягом певного часу, але її не можна вживати постійно. Тому стовідсотково вірити статистиці не раджу.
Але почнемо з того, що ж таке щеплення. Це – запобігання інфекційним захворюванням. У принципі, від будь-якого інфекційного захворювання можна винайти вакцину. Але щеплять від тих захворювань, які є надзвичайно контагіозними, або які важко протікають, дають серйозні ускладнення і можуть мати смертельні наслідки. Завдяки щепленням ці ризики мінімалізуються і зводяться до нуля. Тож огульна антивакцинна компанія, яка зараз проводиться, ні до чого доброго не призвела. Маємо хорошу напруженість імунітету приблизно у 30 % дітей. І це ще з припуском. Якщо не змінити систему найближчим часом, не повернутися до нормальних вакцинальних графіків, можемо привести собі у хату біду. Люди це повинні зрозуміти. Наразі найчастіше сприймаються радикальні точки зору і майже відкидаються помірні, раціональні. Є мода і є медіана. Але мода на одяг – це одне, а мода на відхилення – зовсім інше і такі віяння до добра, як правило, не приводять. Прочитати замітку, чи відгук на якомусь сайті або в Фейсбуці недостатньо. Там дуже мало інформації, щоб робити якісь висновки. Аби давати рекомендації, потрібно мати досить серйозний багаж знань.
— Ми почали говорити про реформи. Усе ж… Якщо вони будуть, чи зачеплять обласну дитячу лікарню?
— Ці кроки, які пропонуються зараз командою МОЗу, як громадянин, як лікар, як керівник в галузі охорони здоров’я, я сприймаю з великою пересторогою. Як головний лікар обласної дитячої лікарні, можу сказати, що хай би новації впровадили якомога скоріше, адже ми в області зараз стаємо монополістами. Тому якщо буде впроваджено той механізм фінансування, який пропонується, наш заклад це зачепить позитивно. У області є десятки лікарських установ, які створено під копірку. Наш же – унікальний. Конкурентів у нас немає. Тому нам буде добре. На них же чекають важкі часи.
— Серед найактивніших учасників транскордонних програм на Закарпатті є ваша обласна дитяча лікарня. За майже десятиліття міжнародної співпраці заклад впровадив кілька потужних проектів. Мукачівські медики налагодили плідні контакти з відомими угорськими лікарнями. Що можете сказати про таку співпрацю? Чи будете продовжувати працювати у цьому напрямку?
— У нас уже були колеги з Угорщини, ми з колегами їздили в Ніредьгазу, в Будапешт у центральну дитячу лікарню, зустрічалися з посадовцями Міністерства охорони здоров’я Угорщини. Однозначно, розраховуємо на їхню допомогу, зокрема, на гранти. Адже кошторис, який нам пропонується з бюджету, просто смішний.
— А наш земляк Василь Лазоришинець, професор, член-кореспондент АМН України, директор Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова допомагає нашим хворим діткам?
— Так. Це – людина, якій можна зателефонувати у будь-який час і яка вислухає та допоможе. Він завжди налаштований допомагати, особливо закарпатцям. Це стосується і спеціалістів, скажімо, їхньої підготовки в інституті Амосова, і тих краян, які звертаються з медичними проблемами, яких Василь Васильович і опресує, і підтримує фінансово, і чотири рази на рік до нас приїжджають виїзні бригади спеціалістів… Таких, як він, дуже мало.
— А як із платними послугами у вашому закладі?
— Ну… за все ж платиться. Де є хліб, молоко, вода безкоштовно? Інше питання – хто має за все розраховуватися. Держава задекларувала: «Я буду платити», а робити це не в змозі і каже пацієнтам: «Будете платити ви! Але винні не ми, а лікарі, які з вас деруть останню шкуру» От у чому найбільша проблема. Людям же потрібно чітко пояснити, що за все потрібно платити, бо лікарня медикаменти, реактиви, навіть папір та олівець безкоштовно не отримує. Відповідно за комунальні послуги ми також сплачуємо. Тому, гадаю, треба розділити за що скільки платить держава, а за що – пацієнт, страхові компанії після їхнього створення.
— Зараз багато молодих лікарів виїжджають працювати в країни Європи. Найчастіше – до Словаччини. А як Ви хочете утримати тут талановиту молодь, що ще залишилася?
— Ніяк. Нікого не буду утримувати. Це – особистий вибір кожної людини. Реформами ми анонсуємо перехід на ринкові відносини. У таких умовах нікого ніде утримати не можна. Я просто буду старатися для хороших спеціалістів створювати належні умови, аби вони залишилися.
— А молодь хоче у вас працювати?
— Звертаються. Я за те, щоб брати на роботу здібних молодих спеціалістів. Хоча раніше було положення, що для того, аби працювати у такому закладі, як наш, тобто, в обласній лікарні, потрібно було мати стаж роботи не менше п’яти років і першу кваліфікаційну категорію, одним словом, досвідчених спеціалістів брали з районів. Гадаю, цього робити не можна, бо то – шлях у нікуди. Лікаря, який попрацював певний час у районній лікарні набагато важче щось перевчити, ніж навчити спеціаліста після університету. Ми зараз говоримо про реформу. Реформа освіти вже відбулася, коли ми підписали Болонський протокол. Тобто, у Італії, Португалії, Франції, Чехії фізіологію, наприклад, вивчають стільки ж годин, як і в нас. Це ж стосується й тем, які пропонують студентам. Зараз же ми маємо працювати над тим, аби створити умови студентам, викладачам, науковцям для проведення досліджень, тобто, потрібно вже займатися косметикою.
Адже що ми маємо зараз? Сусідів, у яких існує серйозний дефіцит медичних кадрів. У нас же досі існує таке поняття, як інтернатура, яка займає в часовому еквіваленті від 1,5 до 3 років. Тобто, там випускник одразу йде працювати, отримує стаж і досвід. Тому наша молодь задає собі питання: «А що я буду ті три роки робити під час проходження інтернатури», адже в тій же Словаччині потрібно ще п’ять років відпрацювати, аби скласти атестацію. А в нас той період просто випадає з життя.
Крім того, переконаний, що зміни повинні торкнутися і факультету, Академії післядипломної освіти.
— За час Вашої лікарської практики, що саме запам’яталося Вам найбільше?
— Існує цікавий парадокс. Іноді операція проходить класично, навіть ідеально, а післяопераційний період дуже складний і потрібно докласти неабияких зусиль, щоб уникнути ускладнень. А трапляється й навпаки: операція складна, людина ж одужує швидко, прямо на очах. Такі моменти саме запам’ятовуються найбільше. Це як у притчі. Колись лікаря спитали, що яка найскладніша операція і він відповів, що апендицит. Потім запитали, що яка найскладніша і відповідь була аналогічною. Тобто, прооперувати один і той же орган можна й за 15 хвилин, а можна й за чотири години.
— Ми сьогодні багато говорили про складнощі лікарської професії та Ваш життєвий вибір. А чи Ваші діти пішли Вашими стопами? Чи обрали інший фах, розуміючи тонкощі роботи?
— Так. Дочка – також лікар. Наталка закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі і зараз працює в факультетській лікарні дитячим хірургом. А син Ігор – економіст. І це – його вибір, який я поважаю. Лікарем є також моя дружина, вона – ендокринолог.
— Логічно, що найкраще про здорове харчування знають лікарі… Отже, яка Ваша улюблена страва?
— Я постійно себе запитую, чому хтось повсякчас створює собі монополію щодо здорового харчування і починає нав’язувати свої думки іншим. Але підходи до цього питання часто мінялися, до того ж… на діаметрально протилежні. Раніше казали, що сало їсти шкідливо, це – біла смерть, холестерин. Зараз же воно взагалі вважається профілактичним засобом проти холестерину. До того ж, тепер точиться багато розмов довкола поганого і хорошого холестерину, високої і низької його щільності. Але ж він є базовим продуктом для синтезу гормонів людського організму. Взагалі наразі все більше пишуть про те, що всі препарати для боротьби з холестерином є найбільшою аферою кінця минулого – початку нинішнього століття. І така точка зору небезпідставна, адже проведено чимало ґрунтовних досліджень на цю тему. Крім того, кожна нація має певний генетичний код, який відповідає не лише за зовнішність і за звички, але й за харчові особливості та смаки. Якщо людина виросла на салі та квасолі – це для неї і є здорове харчування.
Останнім часом і про шкідливість яєць говорять досить багато. Але ж яйце – унікальний продукт, який дає життя, у якому може розвитися ембріон і вилупитися пташка. Тобто, до здорового харчування можна підходити із різних боків. На жаль, я не є еталоном і на своєму прикладі не можу показати, як саме потрібно харчуватися. Але усе ж найбільше люблю нашу рідну закарпатську кухню. Подобається проста їжа, на якій виріс. Таких страв не вистачає особливо тоді, коли перебуваю десь у відрядженнях.
— Ви говорили про онучку… А чи маєте домашніх улюбленців. Діти ж так люблять тварин!
— Так, звісно! Тварин і сам дуже люблю. Маємо вдома двох собак і двох кішок. Моя улюблениця –спанієль, а дружини – вівчарка. Серед кішок одна – приблуда. Вона свого часу вперто сиділа під капотом мого автомобіля, у неї дуже настирний характер. Я її раз витяг з-під капоту і поставив на огорожу, наступного дня знайшов її там же. Навіть одразу не помітив і поїздив із нею, а вона собі носик трохи обпекла. Відтак забрав її до хати. За такий норов навіть ім’я відповідне отримала. Але вона дуже хороша, чистоплотна і ми її любимо. Собаки нашу Юлю не чіпають. Днями їй на ніч не вдалося прорватися до хати. Тож зранку я встав і побачив, що собака лежить на сходах, а кішка собі гріється в неї під лапою.
— Розумію, що вільного часу у Вас небагато, але все ж… чи читати любите?
— Так. Читати дуже люблю. Але не можу читати, наприклад, 50 сторінок на день. Мені важко спинитись. Читаю «запоями». Скажімо, вранці встаю в шість годин і вночі, десь в годину, ставлю на полицю вже дочитану книгу. Але спецлітературу навпаки читаю повільно, обдумую, аналізую, деколи повертаюся до прочитаного й по кілька разів.
— Поділіться якоюсь таємницею, курйозом, або цікавою історією, що залишила в житті слід чи послужила добрим уроком.
— Якби в мене була таємниця, я б її не розказав. Як правило, такі ситуації пов’язані з іншими людьми. А хіба поважають тих, хто не вміє тримати язика за зубами? А щодо смішних історій, то вони є в кожного. Найприємніші спогади відносяться до молодих років, адже тоді всі ми по-іншому сприймаємо світ, інакше рефлексуємо на події. Найяскравішими були, безсумнівно, студентські роки.
Згадую гру в камерному ансамблі медичного факультету і запис на телебаченні.
Спочатку в філармонії ми записали звук, а потім треба було писати картинку. Тож ми натирали спеціальною сумішшю смички, щоб вони не грали. Зараз дуже смішно пригадувати, а тоді так усе записувалося. Ми були в смокінгах і з метеликами. А шкарпетки в кожного були різні – у кого сині, у кого білі, у кого – червоні. Тож наш керівник відмінив запис і змусив усіх піти й одягнути чорні шкарпетки.
— Весела історія. Щире спасибі за розмову. Успіхів Вам, благополуччя і процвітання. А всім нам – здоров’я.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
Він добре знайомий як із проблемами та здобутками нового колективу, так і зі станом галузі охорони здоров’я загалом. Тож під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі закарпатської газети «НЕДІЛЯ» ми говорили з ним про закарпатську медицину, про дитячу захворюваність, про життєві курйози та власні уподобання.
— Пане Романе, у медицині Ви далеко не перший рік. А що привело Вас у цю професію? Чому захотілося стати саме лікарем?
— Скоріш за все, це – розумна агітація з боку батьків.
— Вони медики?
— Ні. Вчителі. Мама – вчителька української мови і літератури. Зараз вона на пенсії. Чомусь усі педагоги думають, що медикам краще. А лікарі, у свою чергу, часто гадають, що краще вчителям. Тож бажаючи мені добра, мама переконала мене обрати життєвим орієнтиром сферу охорони здоров’я. Хоча я завжди мав аналітичний склад розуму, любив математику, фізику, хімію, мав хист до точних наук. Але в роботі це мені стало в пригоді, адже є таке поняття, як клінічне мислення, коли треба співставити факти, симптоми, синдроми, правильно поставити діагноз, визначитися у правильній тактиці лікування, тож тут аналітика виявилася власне дуже доречною.
— Ви займалися різною роботою – як управлінською, так і лікарською практикою. Яка з посад у психологічному плані була найважчою?
— Однозначно, в управлінні охорони здоров’я. Там потрібно нести колосальну відповідальність за все, а важелів впливу на певні структури стає чим далі, тим менше. До того ж, останнім часом у медичній галузі далеко не все гладко, як і в нашій державі загалом. Росте незадоволення з боку пацієнтів, ми опинилися в ситуації абсолютної незахищеності. Це стосується як хворих, так і медиків та управлінської системи. Фактично маємо холодний заморожений конфлікт між лікарями і населенням. Люди наразі проінформовані, обізнані, мають доступ до інформації. І… врешті-решт… мають право на якісне медичне обслуговування. Хоча, з іншого боку, якісна медицина – це інтелектуальні, фінансові, економічні вкладення в галузь і не на рівні 38-40 доларів на людину. Не порівнюю навіть наш у державу зі Швецією, Швейцарією, Канадою, США, де виділяється не менше ніж шість тисяч доларів на пацієнта. А що ми можемо дати хворому за 40 доларів? Ентузіазм, добре слово лікарів, які залишилися вірними професії та Україні, рекомендації. Усе інше лягає на плечі пацієнта. Йдеться про фінансові витрати. Моральний тягар, звісно ж, бере на себе лікар. Отже, зміни, однозначно, потрібні.
Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook
— Саме про це й хочеться поговорити. Про реформи. Ви ж не лише лікар, але ще й голова постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я. Як можете оцінити медичні новації, які на нас чекають?
— Я не можу сказати, що медицина реформується. На сьогодні є заяви, декларації, пропозиції щодо реформ, але конкретні кроки відсутні. Реформи я не бачу. Є державне фінансування галузі… як було, так і залишилося, розмір цього фінансування не змінився також. Медична освіта якою була, такою є й зараз. Післядипломна підготовка – так само. Єдине, що – відкрилося віконце у світ у вигляді новітніх технологій, які є реально доступними… але фактично із-за браку фінансування є важко досяжними. Хоча, ймовірно, це може стати поштовхом для розвитку приватної медицини. Її повинні започаткувати саме лікарі. Наголошу, що медицина загалом – високотехнологічна галузь, тож відповідно і дороговартісна.
А державна робота – це своєрідна форма рабства. За мінімальну зарплату ставляться максимальні вимоги… і лікар, який пропрацював 5-10-15 років у державному закладі, уже нічого змінити не може, фактично він там уже «прописаний». Можливостей щось переформатувати, модернізувати у нього немає. І в цьому рабстві дуже гарно вживаються антиподи.
— Нещодавно Ви очолили Закарпатську обласну дитячу лікарню. Що можете сказати про медичний заклад? Які плюси і мінуси, з якими вже довелося зіштовхнутися в роботі, можете відзначити?
— Певні проблеми там є… як і в кожній родині, але з колективом ми вже – одна сім’я. У країні тепер теж не без проблем. Тож дитяча лікарня – не виняток. Але з мого боку буде неетично загострювати увагу на недоліках чи говорити лише про те, що з обладнання хочеться мати, але що ми не в силах закупити.
У лікарні є фундамент, який закладався цілою плеядою відомих, визнаних, заслужених лікарів, чудових професіоналів. Маємо фахівців, якими можемо гордитися. Я це дуже ціную. Цей скарб потрібно берегти. Тоді ця будівля буде міцною і надійною.
Основа лікарні – колектив. Заклад обласний, третього рівня, суттєво відрізняється від аналогічної установи, що займається наданням допомоги дорослим, де є кафедри, на яких працюють провідні закарпатські вчені і вони радяться між собою. Ми ж маємо маленьких пацієнтів, у нас є лікарі, які мають високу кваліфікацію і які справляються з ситуацією самотужки. Тому недооцінити роботу наших спеціалістів не можна. Загалом наші фахівці працюють дуже добре. Але ми повинні рухатися вперед, аналізувати, вдосконалюватися, не боятися змін. У всьому повинен бути прогрес. Але головне – є з ким працювати і є порозуміння.
— Із якими захворюваннями найчастіше до вас потрапляють діти? І які недуги серед малечі є найбільш розповсюдженими в нашому краї?
— Дитячі хвороби трохи відрізняються від дорослих.
Зараз усе більше хворіють діти перинатального віку, тобто чимало немовлят народжуються із вадами розвитку, недоношеними, із серцевими вадами. Більше двох сотень дітей на рік потребують хірургічного втручання. На жаль, також зростає кількість онкологічних захворювань серед неповнолітніх. Це – дуже серйозна проблема. При цьому педіатричну мережу майже повністю зруйновано, у районах залишилось педіатрів стільки, що їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Справа в тому, що сімейного лікаря треба готувати саме як сімейного лікаря. Ні з терапевта, ні з педіатра сімейного лікаря не буде. Кожен фахівець ментально залишиться тим, у якій спеціалізації працював раніше. Тому робити з медиків фахових гібридів нерозумно. Це як експеримент, коли схрестивши коня і осла, отримаємо мула. Він буде працювати, буде слухняним, розумним, але давати потомство ніколи не зможе. Така ж ситуація і в медицині. Подібні нововведення позитивного результату не дають. Сімейних лікарів слід готувати зі студентської лави, а не перекваліфіковувати на них уже сформованих медиків.
На сьогодні у будь-якій сусідній країні легко можна знайти роботу хірурга, травматолога, акушера-гінеколога, але майже нереально влаштуватися працювати сімейним лікарем. Там сімейна медицина в пріоритеті, у тому числі – і в фінансовому.
— Зрозуміло. А в якому районі області діти хворіють найбільше і де найздоровіші малюки?
— Не можу сказати. Статистика – річ недосконала. Там, де є високваліфіковані фахівці певного профілю, захворювання будуть виявляти і там їхній рівень формально буде високим… й навпаки. Тобто, цифри не завжди є реальними. Тому порівнювати якось некоректно.
Наприклад, найвищий рівень гастроентерологічних захворювань зареєстровано на Свалявщині. Але там багато відповідних спеціалістів. Там санаторії. Туди їздять лікуватися з усього світу. Тож до кого звертаються люди? До того спеціаліста, який є, якого знають… Природно, що він починає шукати «свої» недуги. Звідси й такі показники. Хоча, з іншого боку, хтось каже, що мінеральна вода добра для лікування протягом певного часу, але її не можна вживати постійно. Тому стовідсотково вірити статистиці не раджу.
- — Дуже наболіле питання щеплень. Є багато випадків, коли після вакцинації у дітей були побічні ефекти, реакція, шок. Чи Вам з таким у лікарні уже довелося зіштовхуватися?
Але почнемо з того, що ж таке щеплення. Це – запобігання інфекційним захворюванням. У принципі, від будь-якого інфекційного захворювання можна винайти вакцину. Але щеплять від тих захворювань, які є надзвичайно контагіозними, або які важко протікають, дають серйозні ускладнення і можуть мати смертельні наслідки. Завдяки щепленням ці ризики мінімалізуються і зводяться до нуля. Тож огульна антивакцинна компанія, яка зараз проводиться, ні до чого доброго не призвела. Маємо хорошу напруженість імунітету приблизно у 30 % дітей. І це ще з припуском. Якщо не змінити систему найближчим часом, не повернутися до нормальних вакцинальних графіків, можемо привести собі у хату біду. Люди це повинні зрозуміти. Наразі найчастіше сприймаються радикальні точки зору і майже відкидаються помірні, раціональні. Є мода і є медіана. Але мода на одяг – це одне, а мода на відхилення – зовсім інше і такі віяння до добра, як правило, не приводять. Прочитати замітку, чи відгук на якомусь сайті або в Фейсбуці недостатньо. Там дуже мало інформації, щоб робити якісь висновки. Аби давати рекомендації, потрібно мати досить серйозний багаж знань.
— Ми почали говорити про реформи. Усе ж… Якщо вони будуть, чи зачеплять обласну дитячу лікарню?
— Ці кроки, які пропонуються зараз командою МОЗу, як громадянин, як лікар, як керівник в галузі охорони здоров’я, я сприймаю з великою пересторогою. Як головний лікар обласної дитячої лікарні, можу сказати, що хай би новації впровадили якомога скоріше, адже ми в області зараз стаємо монополістами. Тому якщо буде впроваджено той механізм фінансування, який пропонується, наш заклад це зачепить позитивно. У області є десятки лікарських установ, які створено під копірку. Наш же – унікальний. Конкурентів у нас немає. Тому нам буде добре. На них же чекають важкі часи.
— Серед найактивніших учасників транскордонних програм на Закарпатті є ваша обласна дитяча лікарня. За майже десятиліття міжнародної співпраці заклад впровадив кілька потужних проектів. Мукачівські медики налагодили плідні контакти з відомими угорськими лікарнями. Що можете сказати про таку співпрацю? Чи будете продовжувати працювати у цьому напрямку?
— У нас уже були колеги з Угорщини, ми з колегами їздили в Ніредьгазу, в Будапешт у центральну дитячу лікарню, зустрічалися з посадовцями Міністерства охорони здоров’я Угорщини. Однозначно, розраховуємо на їхню допомогу, зокрема, на гранти. Адже кошторис, який нам пропонується з бюджету, просто смішний.
— А наш земляк Василь Лазоришинець, професор, член-кореспондент АМН України, директор Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова допомагає нашим хворим діткам?
— Так. Це – людина, якій можна зателефонувати у будь-який час і яка вислухає та допоможе. Він завжди налаштований допомагати, особливо закарпатцям. Це стосується і спеціалістів, скажімо, їхньої підготовки в інституті Амосова, і тих краян, які звертаються з медичними проблемами, яких Василь Васильович і опресує, і підтримує фінансово, і чотири рази на рік до нас приїжджають виїзні бригади спеціалістів… Таких, як він, дуже мало.
— А як із платними послугами у вашому закладі?
— Ну… за все ж платиться. Де є хліб, молоко, вода безкоштовно? Інше питання – хто має за все розраховуватися. Держава задекларувала: «Я буду платити», а робити це не в змозі і каже пацієнтам: «Будете платити ви! Але винні не ми, а лікарі, які з вас деруть останню шкуру» От у чому найбільша проблема. Людям же потрібно чітко пояснити, що за все потрібно платити, бо лікарня медикаменти, реактиви, навіть папір та олівець безкоштовно не отримує. Відповідно за комунальні послуги ми також сплачуємо. Тому, гадаю, треба розділити за що скільки платить держава, а за що – пацієнт, страхові компанії після їхнього створення.
— Зараз багато молодих лікарів виїжджають працювати в країни Європи. Найчастіше – до Словаччини. А як Ви хочете утримати тут талановиту молодь, що ще залишилася?
— Ніяк. Нікого не буду утримувати. Це – особистий вибір кожної людини. Реформами ми анонсуємо перехід на ринкові відносини. У таких умовах нікого ніде утримати не можна. Я просто буду старатися для хороших спеціалістів створювати належні умови, аби вони залишилися.
— А молодь хоче у вас працювати?
— Звертаються. Я за те, щоб брати на роботу здібних молодих спеціалістів. Хоча раніше було положення, що для того, аби працювати у такому закладі, як наш, тобто, в обласній лікарні, потрібно було мати стаж роботи не менше п’яти років і першу кваліфікаційну категорію, одним словом, досвідчених спеціалістів брали з районів. Гадаю, цього робити не можна, бо то – шлях у нікуди. Лікаря, який попрацював певний час у районній лікарні набагато важче щось перевчити, ніж навчити спеціаліста після університету. Ми зараз говоримо про реформу. Реформа освіти вже відбулася, коли ми підписали Болонський протокол. Тобто, у Італії, Португалії, Франції, Чехії фізіологію, наприклад, вивчають стільки ж годин, як і в нас. Це ж стосується й тем, які пропонують студентам. Зараз же ми маємо працювати над тим, аби створити умови студентам, викладачам, науковцям для проведення досліджень, тобто, потрібно вже займатися косметикою.
- Крім того, не відбулося реформи післядипломної освіти. У світі немає вже такого поняття як інтернатура. Людина закінчила університет, після шостого курсу підписала контракт на роботу… наприклад, судинним хірургом, кардіохірургом, дитячим хірургом і працює. Поки що фахівець не атестований. Протягом шести років старші колеги його вчать, «натаскують» і за той період він усвідомлює що і як навчився робити. Лише так іде на атестацію. Якщо ж працює на половину ставки, то атестується аж через 12 років. Після цього аж можна отримати лікарську ліцензію. Відтак, здавши іспит на знання мови, лікар може працювати у будь-якій країні Євросоюзу.
Адже що ми маємо зараз? Сусідів, у яких існує серйозний дефіцит медичних кадрів. У нас же досі існує таке поняття, як інтернатура, яка займає в часовому еквіваленті від 1,5 до 3 років. Тобто, там випускник одразу йде працювати, отримує стаж і досвід. Тому наша молодь задає собі питання: «А що я буду ті три роки робити під час проходження інтернатури», адже в тій же Словаччині потрібно ще п’ять років відпрацювати, аби скласти атестацію. А в нас той період просто випадає з життя.
Крім того, переконаний, що зміни повинні торкнутися і факультету, Академії післядипломної освіти.
— За час Вашої лікарської практики, що саме запам’яталося Вам найбільше?
— Існує цікавий парадокс. Іноді операція проходить класично, навіть ідеально, а післяопераційний період дуже складний і потрібно докласти неабияких зусиль, щоб уникнути ускладнень. А трапляється й навпаки: операція складна, людина ж одужує швидко, прямо на очах. Такі моменти саме запам’ятовуються найбільше. Це як у притчі. Колись лікаря спитали, що яка найскладніша операція і він відповів, що апендицит. Потім запитали, що яка найскладніша і відповідь була аналогічною. Тобто, прооперувати один і той же орган можна й за 15 хвилин, а можна й за чотири години.
— Ми сьогодні багато говорили про складнощі лікарської професії та Ваш життєвий вибір. А чи Ваші діти пішли Вашими стопами? Чи обрали інший фах, розуміючи тонкощі роботи?
— Так. Дочка – також лікар. Наталка закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі і зараз працює в факультетській лікарні дитячим хірургом. А син Ігор – економіст. І це – його вибір, який я поважаю. Лікарем є також моя дружина, вона – ендокринолог.
- — Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у вільний час. Які маєте захоплення?
— Логічно, що найкраще про здорове харчування знають лікарі… Отже, яка Ваша улюблена страва?
— Я постійно себе запитую, чому хтось повсякчас створює собі монополію щодо здорового харчування і починає нав’язувати свої думки іншим. Але підходи до цього питання часто мінялися, до того ж… на діаметрально протилежні. Раніше казали, що сало їсти шкідливо, це – біла смерть, холестерин. Зараз же воно взагалі вважається профілактичним засобом проти холестерину. До того ж, тепер точиться багато розмов довкола поганого і хорошого холестерину, високої і низької його щільності. Але ж він є базовим продуктом для синтезу гормонів людського організму. Взагалі наразі все більше пишуть про те, що всі препарати для боротьби з холестерином є найбільшою аферою кінця минулого – початку нинішнього століття. І така точка зору небезпідставна, адже проведено чимало ґрунтовних досліджень на цю тему. Крім того, кожна нація має певний генетичний код, який відповідає не лише за зовнішність і за звички, але й за харчові особливості та смаки. Якщо людина виросла на салі та квасолі – це для неї і є здорове харчування.
Останнім часом і про шкідливість яєць говорять досить багато. Але ж яйце – унікальний продукт, який дає життя, у якому може розвитися ембріон і вилупитися пташка. Тобто, до здорового харчування можна підходити із різних боків. На жаль, я не є еталоном і на своєму прикладі не можу показати, як саме потрібно харчуватися. Але усе ж найбільше люблю нашу рідну закарпатську кухню. Подобається проста їжа, на якій виріс. Таких страв не вистачає особливо тоді, коли перебуваю десь у відрядженнях.
— Ви говорили про онучку… А чи маєте домашніх улюбленців. Діти ж так люблять тварин!
— Так, звісно! Тварин і сам дуже люблю. Маємо вдома двох собак і двох кішок. Моя улюблениця –спанієль, а дружини – вівчарка. Серед кішок одна – приблуда. Вона свого часу вперто сиділа під капотом мого автомобіля, у неї дуже настирний характер. Я її раз витяг з-під капоту і поставив на огорожу, наступного дня знайшов її там же. Навіть одразу не помітив і поїздив із нею, а вона собі носик трохи обпекла. Відтак забрав її до хати. За такий норов навіть ім’я відповідне отримала. Але вона дуже хороша, чистоплотна і ми її любимо. Собаки нашу Юлю не чіпають. Днями їй на ніч не вдалося прорватися до хати. Тож зранку я встав і побачив, що собака лежить на сходах, а кішка собі гріється в неї під лапою.
— Розумію, що вільного часу у Вас небагато, але все ж… чи читати любите?
— Так. Читати дуже люблю. Але не можу читати, наприклад, 50 сторінок на день. Мені важко спинитись. Читаю «запоями». Скажімо, вранці встаю в шість годин і вночі, десь в годину, ставлю на полицю вже дочитану книгу. Але спецлітературу навпаки читаю повільно, обдумую, аналізую, деколи повертаюся до прочитаного й по кілька разів.
— Поділіться якоюсь таємницею, курйозом, або цікавою історією, що залишила в житті слід чи послужила добрим уроком.
— Якби в мене була таємниця, я б її не розказав. Як правило, такі ситуації пов’язані з іншими людьми. А хіба поважають тих, хто не вміє тримати язика за зубами? А щодо смішних історій, то вони є в кожного. Найприємніші спогади відносяться до молодих років, адже тоді всі ми по-іншому сприймаємо світ, інакше рефлексуємо на події. Найяскравішими були, безсумнівно, студентські роки.
Згадую гру в камерному ансамблі медичного факультету і запис на телебаченні.
Спочатку в філармонії ми записали звук, а потім треба було писати картинку. Тож ми натирали спеціальною сумішшю смички, щоб вони не грали. Зараз дуже смішно пригадувати, а тоді так усе записувалося. Ми були в смокінгах і з метеликами. А шкарпетки в кожного були різні – у кого сині, у кого білі, у кого – червоні. Тож наш керівник відмінив запис і змусив усіх піти й одягнути чорні шкарпетки.
— Весела історія. Щире спасибі за розмову. Успіхів Вам, благополуччя і процвітання. А всім нам – здоров’я.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
