Народний артист України Іван Попович дав відверте інтерв’ю для закарпатців

Народний артист України Іван Попович ще за життя став співаком-легендою. Він — один із зачинателів української естради, серед яких не менш легендарні — Назарій Яремчук, Софія Ротару та Василь Зінкевич. На піснях Поповича виросло не одне покоління.
Cпівак зі столиці приїхав на кілька днів в рідний край і залюбки дав ексклюзивне інтерв’ю.
-Іване Дмитровичу, почну нашу бесіду з простого питання: як ся маєте?
– Помали, як кажуть на Закарпатті. Найперше хотів би поділитися з читачами й моїми земляками приємною звісткою — нещодавно мене обрали президентом ГО «Світове об’єднання українських митців» (СОУМ). Зізнаюся, довго вагався, оскільки це дуже велика відповідальність, а ще – слід у своєму щільному концертному графіку виділити достатньо часу для продуктивної роботи цієї справді потрібної для культурно-мистецького середовища країни організації. Втім, після тривалих роздумів, все ж погодився її очолити. Моїм заступником є Мирослав Вантух, генеральний директор і художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. Павла Вірського, Герой України. Також запросив у свою команду ректора Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв Владислава Корнієнка. Зараз перед нами надзавдання – провести у Києві концерт-з’їзд українських митців з усього світу. Хочу наголосити, що під одним дахом у столичному Палаці спорту ми передбачаємо зібрати не лише співаків, а й композиторів, художників, письменників, театралів, словом, людей творчих професій.
Тішуся тим, що у моїй команді є мій земляк Петро Мага – відомий актор, поет, а ще багато інших відомих людей у царині мистецтва, які залюблені у свою роботу. І, що важливо, на них можна покластися.
Попереду у нас серйозна організаційна робота – обрання керівників наших регіональних відділень, а також представництв за кордоном — там, де живе чисельна українська громада. А їх чимало!
Уже у серпні цього року, у переддень великого державного свята — Дня Незалежності України — плануємо заявити про себе гучніше грандіозним мистецьким концертом. Найближчим часом присвятимо цій темі спеціальну прес-конференцію.
-Ви киянин з 30-річним досвідом. Важко було підкорювати столицю?
-Столиця — доволі важке місто для митців: вона може як опустити людину, так і піднести до небес. Я б злукавив, якби сказав, що свого часу Київ зустрів мене з відкритими обіймами. До прикладу, якщо у Львові я мав усе, то у столиці довелося починати з нуля. Тут я рахував кожну копійчину. Пригадую, коли мені дали першу квартиру, я ночував там, м’яко кажучи, на підлозі. Мав один матрас, подушку та ковдру. Так, власне кажучи, обживався на новому місці. Через якийсь час із військової частини у подарунок отримав два ліжка, які вже викинули з казарми. Щодо моєї тодішньої скромної зарплати, її заледве вистачало на проживання. Були випадки, коли ввечері сушив голову, а чи матиму завтра кошти на елементарний харч. Всяке було. Але дякую Богу, що звів мене з екс-мером Києва Олександром Омельченком, покійним головою Верховної Ради Іваном Плющем, які серйозно повірили в мене й суттєво допомогли на тому етапі. До слова, саме через Омельченка отримав шикарну квартиру у центрі Києва, що, без сумніву, зробило мій побут комфортним для життя і творчості.
Пізніше я отримав звання народного артиста України, на яке — через тодішню бюрократію — довго довелося чекати. Десь у цей час мною була створена благодійна організація «ІВАНКО», яка займалася організацією концертної діяльності. Життя у столиці помаленьку налагоджувалося…
-Незважаючи на відмінно вибудований побут на Київщині, ви все одно кажете, що життя там – як в еміграції…
-Так, я завжди жартома це кажу. Справа в тім, що як би ми довго не жили в столиці, все одно ми там — приїжджі. Але найважливіше, куди б не носило по світу, повертаюсь до столиці, а мене тягне у рідне село Осій на Закарпатті. Бо, як писав відомий поет Анатолій Драгомирецький: «Рідна земле моя, із твого джерела я напився краси і земного тепла. І цю повінь краси людям я роздаю, знали щоб на землі Верховину мою. Де в цимбали свої сонце радісно б’є, едельвейсом цвіте Закарпаття моє!». Як на мене, цю пісню можна вважати гімном Закарпаття.

-Іване Дмитровичу, багато ваших колег по цеху згадують радянські часи з гумором і ностальгією. Що скажете про сьогодення?
-Я десь поділяю думку колег. У зв’язку з цим пригадав історію, чому мені так довго не давали звання «народного». Якось я навіть поцікавився, чому так відбувається. І отримав приблизно таку відповідь: «Ты поеш свои западенские песни, а надо петь патриотику» (сміється.– І.Т.). Довелося переступити через себе й написати «Октябрскую песню». Я її заспівав у Палаці Україна на жовтневі свята (а у залі сидів Щербицький), і вже наступного дня став народним артистом України… А ностальгія, звичайно, за цікавими поїздками на далекий схід, республік колишнього СРСР. Зараз зазвичай працюємо в Україні. На відміну від тих часів, сьогодні самі плануємо свої концерти, займаємося організаційними питаннями тощо.
Так з’явилася моя авторська програма «На гостину до Івана Поповича» на «Першому національному». Також у моєму будинку під Києвом щороку знімаємо «Різдвяні вечори з Іваном Поповичем», куди запрошую відомих українських артистів, фольклорні колективи… Ви також знаєте, що у моєму рідному селі Осій на Іршавщині започатковано пісенний фестиваль «Іван Попович збирає таланти». До слова, хочу сказати, що ІІ фестиваль у моєму селі проходив за підтримки відомого закарпатця, мецената, патріота Срібної Землі Степана Тиберійовича Деркача, якому я щиро вдячний. Адже без належної фінансової підтримки фестиваль такого рівня провести не реально. Вдячний і колишньому сільському голові Осою Василю Турянину, при якому у селі робилося багато хорошого для моїх земляків, не те що зараз. Цьогоріч (4-7 жовтня) відбудеться ювілейний, 5-й Міжнародний конкурс-фестиваль у Рахові, куди нас запросило керівництво району. Слід зазначити, що минулоріч у Рахів приїхало близько тисячі талановитих учасників.
-В одному з інтерв’ю ви заявили, що можете виступати годинами три дні поспіль. Не всі, скажу я вам, спроможні на такий подвиг…
– Давно переконався, що нашій аудиторії не так легко догодити. Якщо привезеш нові пісні, люди вимагають старий репертуар і навпаки. Інколи зі сцени доводиться навіть жартувати з цього приводу. Щодо мого репертуару, за більш ніж 30 років творчої діяльності, можу констатувати: якщо концерт триває півтори-дві години (а це 25-27 пісень), можу сьогодні співати один репертуар, завтра другий, післязавтра третій. Всі слова до пісень я пам’ятаю перфектно. Колись навіть пробував свої сили у поезії, навчаючись в Хусті, у Львівській консерваторії… «Осоє прекрасний, Осоє чудовий, тебе я всім серцем кохаю, Осоє мій рідний, ти гордість моя, краса закарпатського краю». Здавалося б, примітивно, але насправді просто й геніально (сміється.–І.Т.).

-Не плануєте податися у політику, як це робили ваші колеги? І чи підходили до вас із такими пропозиціями політичні бонзи? Якщо так, то хто?
-Ні, не планую. Ба більше, з мене такий політик, як і сантехнік. Господь дав мені голос і силу творити — це моє. Колишній мер Києва Олександр Омельченко мене запрошував у свою команду «Єдність», бо я написав йому гімн партії «Єдности дай, Боже, нам всім». Але коли я майже погодився (мав бути третім у списку), підійшов до нього і сказав «Олександре Олександровичу, якщо ви мене так поважаєте, що пропонуєте місце у першій п’ятірці, віддайте його тим, хто хоче йти у політику. А я живу віддалік від центру, то краще дайте квартиру». І він це зробив. Також мав запрошення від депутата від Закарпаття у команду Кличка, була пропозиція від політсили Тягнибока ВО «Свобода»… Ми, артисти, не можемо симпатизувати тому чи іншому політику, і не потрібно це приховувати. Кожні вибори для нас – це заробіток.
-Під час ваших виступів на сцені та у житті траплялися якісь курйози?
-Більш ніж достатньо. Найганебніший, коли ще за часів радянської влади ми з компанією понапивалися і коли була здача уряду, то я замість стати на одне коліно став на сцені на два. З життєрадісних – з відомим гумористом Анатолієм Паламаренком, народним артистом, Героєм України. Ми з ним їхали із концерту з Черкас у Житомир потягом «Сімферополь–Львів». І нам купили замість купе плацкарт. Два народні артисти їхали у плацкарті. Ми підійшли до провідника. Думав, що львів’яни нас впізнають. Виходить п’яний провідник, я привітався. А він до мене: «Привет! Бутилка есть?». Я зрозумів, що це не львівський екіпаж, кажу, що народний артист, а зі мною — велика людина, відомий гуморист Анатолій Паламаренко. А він: «Я понимаю, а в него бутилка есть?» «Буде. Ти давай нам купешку». Я був у джинсах у клітинку. І це, видно, його спантеличило (не знав, хто я такий). Пішов будити напарника — ще п’янішого від себе і каже до нього: «Слушай, там єдут артісти». «Какіє єщо нахрен артісти?» «Ну вот етот клоун Попов і с нім єшо какой-то хрен». Анатолій Несторович дивиться на мене і так жалісливо каже: «Пане Іване, вам добре. Ви хоч клоун. А я узагалі якийсь там хрен».
-До речі, про спиртне. Як часто вживаєте алкоголь і яким напоям віддаєте перевагу?
-Люблю закарпатську паленку, яка скоро з’явиться у продажі. Спільно з одним закарпатським бізнесменом ми її випускаємо. На етикетці моя біг-морда, внизу написано «Вживання цього продукту може суттєво розкрити ваш талант» . Вважаю, що натурпродукт, тобто закарпатську сливовицю, можна приймати. Останнім часом вживаю рідше – не тому, що не можу пити. Слава Богу, здоровля дозволяє, але заважає в роботі. Краще коли не п’ю, бо тоді у формі. Хоча раніше цим гріхував.
-Цитата з вашого інтерв’ю: «Колись так напився, що подарував ДАІшнику свій автомобіль». Як і де таке могло з вами трапитися?
-Це було у Львові. Ще, так би мовити, один курйоз із життя. Після повернення з Берліна, де я завоював Гран-прі, на 5 курс консерваторії приїхав на своєму авто. Припаркувався біля гуртожитку. Вранці, коли їхав, черга була з дівчат — хто сідає в легковик.
Зупинив мене працівник ДАІ у центрі Львова і зробив зауваження, мовляв, я добряче підпилий. Я з ним погодився, ну то й що? Він попросив «гонорар» . Я сказав, що поїду на гастролі, зароблю грошей, тоді розрахуємося. Він погодився на мою ситуацію закрити очі, але я мусів підвести його до дівчини. «Завези мене додому, а далі бери машину». Він мене завіз, ми ще з ним добре у мене випили… потім я добрий місяць ні його, ні машини не міг знайти. А от значка заслуженого артиста не маю, тому що ми його обмивали на львівській квартирі, і один відомий журналіст попросив подарувати йому для колекції. Я віддав. Зараз якби мені його було треба, довелося б знову виходити документи й робити дублікат.
-Чим займаєтеся у вільний час?
-Це залежить від того, де я знаходжуся географічно. Якщо на Закарпатті – люблю побути на самоті, думати про творчі плани, із старої хати зробив собі гарне гніздечко, в гори люблю податися. Ніби я й світ об’їздив, а Закарпаттям у зрілому віці не намилуюся. Якщо у Києві маю вільний час, можу годину бути вдома. Але там завжди у роботі, в зустрічах.
-Не можу не поцікавитися у вас скандальним питанням будівництва міні-ГЕС на річках Закарпаття, яке сколихнуло зокрема Хустщину. Там громада і досі бореться з горе-інвесторами за річку Ріка від зазіхань з боку забудовників.
-Абсолютно солідарний з громадою Хустщини та небайдужими активістами-екологами. Цього не слід допустити. І люди правильно бояться. Коли була перша велика повінь на Закарпатті, то я в Києві на це відгукнувся концертом-протестом багатіям, які перетворили наш край у землю для наживи. У Палаці «Україна» всі — від Ротару до Гнатюка — безкоштовно працювали на концерті «Закарпаття, ми з тобою». Кошти ми перерахували закарпатцям.
Хай люди не ведуться: не буде ні безкоштовної енергії, ні роботи, я людей підтримую і готовий з ними разом протестувати проти цього. Це дурня. На Закарпатті, у цьому чарівному краї, варто туризм розвивати, а не ГЕСи будувати. Навчитися за собою прибирати сміття, у річки його не скидати, не захаращувати узбіччя доріг. Ми можемо лікувати своїми лісами, гори можуть приносити мільйони.
-Оскільки записуємо інтерв’ю напередодні Великодня, які ваші побажання землякам? Де святкуватимете Воскресіння Христове?
-Святкуватиму із сім’єю, у мене дружина — львів’янка. І ми часто святкували у неї вдома, де жила її мама. Сім років минуло, як її не стало. Тому думаю, що Великдень зустріну на Закарпатті, як і Новий рік.
Враховуючи складні погодні й політичні умови, скрутні часи, я би хотів побажати своїм землякам зустріти свято у своїх сім’ях, при доброму здоров’ї, а вже все інше залежить від нас самих.
Розмову вів Іван ТУПИЦЯ,  скачать dle 11.3